Кого треба вважати дурнем? Здається, ніби це усякий знає, а якщо

почати звіряти, як хто це розуміє, той і вийде, що всі розуміють про дурня

неоднаково. З академічного словника, де кожне слово розтлумачено в його

значенні, написано так, що "дурень -- недоумкувата людина, дурна, позбавлена

розуму, божевільна, блазень...". В підкріплення такого тлумачення наведено

словесний приклад: "Він був і буде дурень дурнем". "Дурник -- пом'якшення

слова дурень". Кращого цього пояснення вже й шукати нічого, а між тим у

житті трапляється зустрічати таких дурнів або дурників, яким це прізвисько

дане, але вони, між тим, не божевільні, не дурні і нічого блазнівського в собі не мають.

Це люди допитливі, і про одного такого я тут і розповім.

Був у нас в селі безродний кріпак - хлопчик Панька. Ріс він при

панському дворі, ходив в тому, що йому давали, а їв разом з

корівницею і з її дітьми. Посада у нього була така, щоб "усім

допомагати"; це означало, що всі посадові люди у садибі мали право

змушувати Паньку робити за них всяку роботу, і він, бува, безупинно

працює. Як зараз пам'ятаю: бува, взимку, - у нас зими бувають люті,

- коли ми встанемо і підбіжимо до вікон, Панька уже везе на собі,

зігнувшись, великі санчата з в'язанками сіна, соломи та з плетушками колоса

та іншого дрібного корму для худоби та птахів. Ми встаємо, а він вже напрацювався,

і рідко побачиш його, що він сяде в скотній хаті і їсть окраєць хлібця, а

запиває водою із дерев'яного ковшика.

Запитаєш його, бува:

-- Що ти, Паня, один сухий хліб жуєш?

А він жартома відповідає:

-- Як так "з юшкою"? - а насправді з чистою водицею.

-- А ти б ще чого-небудь попросив: капустки, огірка або картопельки!

А Паня головою похитає і відповідає:

-- Ну, ще чого!.. Я і так наївся, -- слава Тобі Господи!

Підперезається і знову на двір йде тягати то одне, то інше. Робота у

нього ніколи не закінчувалась, тому що всі його змушували допомагати собі.

Він і стайні, хліви чистив, і корм худобі ставив, і овець на водопій ганяв,

а увечері, бувало, ще собі та іншим плете лапті, і лягав він, бувало,

пізніше за всіх, а вставав раніше за всіх удосвіта і одягнений був завжди дуже погано.

І його, бувало, ніхто і не шкодує, а всі кажуть:

-- Йому ж нічого, -- він дурник.

-- А чим же він дурник?

-- Та всім.

-- А наприклад?

-- Та що за приклад! -- он корівниця всі огірки і  картоплю

дітям віддає, а він, хоч би що йому... і не просить у них, і на них не

скаржиться. Дурень!

 

Ми, діти, не могли добре в цьому розібратися, і хоч дурниць від

Паньки не чули, і навіть бачили від нього ласку, тому що він робив нам

іграшкові млини та інші іграшки, - однак і ми, як всі в домі,

однаково говорили, що Панька дурник, і ніхто про це не сперечався, а

скоро стався такий випадок, що про це вже й не стали сперечатися.

 

Був у нас найнятий строгий-престрогий управитель, і любив він за всяку

провину людину карати. Їде, бувало, на бігових дрожках і на всі

боки дивиться: чи немає де який несправності? І якщо помітить що-небудь

в безладді -- зараз зупиниться, покличе винуватого і наказує:

-- Іди зараз в контору і скажи моїм іменем старости, щоб дали

тобі двадцять п'ять різок; а якщо злукавиш -- я тобі увечері при собі велю

вдвічі більше дати.

Прощення у нього вже не наважувалися просити, тому що він цього терпіти не

міг і ще додавав покарання.

От раз. влітку, їде цей керуючий і бачить, що у молодих хлібах

лошата ходять і не стільки зелені рвуть, скільки її топчуть і копитами з

корінням виколупують...

Управитель і розрепетувався.

А до лошат у цей рік був приставлений стерегти хлопчик Петруша, -- син тієї

самої Орисі-коровниці, яка Панькові картоплин шкодувала, а все своїм дітям

віддавала. Петруша цей мав у ту пору років дванадцять і був тілом на багато

дрібнішим за Паньку та ніжнішим, за це його й прозивали "творожничком" -- словом,

він був хлопчик у матері розпещений і на роботу слабкий, а на розправу

рідкий. Вигнав він лошат рано вранці "на росу", і стало його морозити, а він

сів та сховався під свиткою, і як зігрівся, то на нього найшов сон -- він і заснув,

а лошата в цей час у хліб і зайшли.

Управитель, як побачив це, так зараз стьобнув Петю і каже:

-- Нехай Панька поки і за своєю, і за твоєю справою подивиться, а ти

зараз іди в розрядну контору і скажи виборному, щоб він тобі двадцять

різок дав; а якщо це до мого повернення додому не виконаєш, то я при собі

тоді тобі вдвічі більше дам. Сказав це і поїхав.

А Петруша так і залився слізьми. Весь тримтить, тому що ніколи його

ще не карали різками, і говорить він до Паньки:

-- Брате милий, Панюшка, дуже страшно мені... скажи, як мені бути?

А Панька його по голівці погладив і каже:

- І мені теж страшно було... Що з цим робити... Христа били...

А Петруша ще сильніше плаче і каже:

-- Я боюся йти і не боюся йти... Краще я кинуся у воду. А Панька його

умовляв-умовляв, а потім сказав:

-- Ну, стривай же ти: залишайся тут і дивись за моїм і за своїм ділом,

а я скоріше збігаю, за тебе постараюся, - а раптом тебе Бог помилує. Бачиш,

ти боягуз який.

Петруша питає:

-- А як же ти, Панюшка, спробуєш?

-- Та вже я штуку вигадав -- постараюся! І побіг Панька через поле до

садиби швиденько, а через годину назад йде, посміхається.

-- Не бійся, -- каже, -- Петька, все зроблено; не ходи нікуди -- покарання з

тебе зняте.

Петька думає:

"Все одно: треба вірити йому", -- і не пішов; а увечері керуючий

запитує у виборного в розрядній хаті:

-- Що, пастушок , вранці приходив по різки?

-- Як же, -- каже, -- приходив, ваша милість.

-- Дали йому різок?

-- Так, -- каже, -- дав.

-- І добре?

-- Добре, постаралися.

Справа і заспокоїлося, а потім дізналися, що різок отримав пастушонка, та не

той, якого було призначено, не Петра, а Паньку, і пішло це по садибі і

по селі, і всі над Паньком сміялися, а Петю вже не стали бити.

Що ж, -- говорили, -- вже якщо дурень його виручив, недобре двох за

одну провину разом карати.

Ну не дурень чи, справді, наш Панька був?

 

І так він і далі жив.

Сталась через кілька років в Криму війна, і почали набирати рекрутів.

Плач по селу пішов: нікому на війні страждати не хочеться. Особливо

матері по синах вбиваються -- всякій свого сина шкода.

А Паньке в цей час вже повнолітнім став, і він раптом

приходить до поміщика і сам проситься:

-- Накажіть, -- просить, -- мене відвести в місто -- у солдати віддати.

-- Що ж тобі за охота?

-- Так, -- відповідає, -- дуже мені раптом бажання прийшло.

-- Та чого? Ти обдумайся.

-- Ні, -- каже, -- ніколи думати.

-- Чому ніколи?

-- Та хіба не чути вам, що навколо плачуть, а я адже улюбленець Божий, --

про мене плакати нікому, -- я й хочу йти.

Його відмовляли.

-- Подивись-но, мовляв, який ти незграбний-то: над тобою на війні,

мабуть, все реготатимуть. А він відповідає:

-- То і радісніше: реготати адже веселіше, ніж сваритися; якщо всім

весело стане, так тоді всі і помирятся. Ще раз сказали йому:

-- Втішай краще сам себе так живи вдома! Але він на своєму твердо стояв.

-- Ні, мені, -- каже, -- це буде краще.

Його і втішили, -- відвезли в місто і віддали в рекрути, а коли здавачі

повернулися, -- з цікавістю їх почали розпитувати:

-- Ну, як наш дурень залишився там? Не бачили ви його після здачі?

-- Як же, - кажуть, -- бачили.

-- Мабуть, всі сміються над ним, -- який телепень?

-- Так, -- кажуть, -- на перших порах було сміялися, та він на

всі на два рублі, якими ми йому нагородили, на базарі цілі ночви

пирогів з горохом і з кашею купив і всім по одному роздав, а себе забув...

Всі стали качати головами і стали ламати йому за половиночці. А він засоромився

і каже:

-- Що ви, братці, я ж без хитрості! Їжте. Рекрути його стали

дружно поплескувати:

-- Який, мовляв, ти ласкавий!

А на ранок він раніше всіх в казармі встав, та все прибрав і старим солдатам

всім чоботи вичистив. Стали хвалити його, і люди похилого віку у нас запитували: "Що він

у вас дурник, чи що?"

Здавачі відповідали:

-- Не дурень, а... трохи з роду так.

Так Панька і пішов служити зі своїм дурачеством і провів всю війну в

"профосах" -- за всіма позаду рови копав так нечистоти закопував, а як вийшов в

відставку, оскільки, за звичкою був пастухом, найнявся у степових татар кінські

табуни пасти.

Вирушив він до татар з Пензи і не повертався багато років, а

поневірявся, ганяючи коней, десь далеко, близько безводних Рин-Пісків, де тоді

кочував великий місцевий багатій Хан-Джангар. А Хан-Джангар, коли приїжджав на

Суру коней продавати, то на той час тримав себе ніби і покірно, але у себе

в степу що хотів, те й робив; кого хотів -- стратив, кого хотів того --

милував.

За віддаленістю дикої пустелі стежити за ним неможливо, і він як

хотів, так і робив. Але він розправлявся так не один: були й

інші такі ж самоуправці, і в числі їх з'явився один лихий злодій, по імені

Хабибула, і він став викрадати у Хана-Джангара багато самих кращих коней, і

довго ніяк його не могли зловити. Але ось раз зробилося у одних та інших

татар звалище, і Хабибулу поранили і схопили. А час був такий, що

Хан-Джангар поспішав до Пензи, і йому ніяк не можна було зупинитися і зробити

над Хабибулой суд і стратити його такою страшною стратою, щоб навести страх і

жах на інших злодіїв.

Щоб не запізнитися до Пензи на ярмарок і не показатися з Хабибулою в

таких місцях, де російські влади є, Хан-Джангар і вирішив залишити при

малому й убогому джерелі Паньку з одним конем і пораненого Хабибулу,

закаваного навколо в кінське залізо. І залишив їм пшона і бурдюк води і наказав

Паньці суворо:

-- Бережи цю людину як свою душу! Зрозумів? Панька каже:

-- Чого ж не зрозуміти! Цілком зрозумів, і як ти сказав, я так точно і

зроблю.

Хан-Джангар з усією своєю ордою і поїхав, а Панька став говорити

Хабибулі:

-- Ось до чого тебе твоє злодійство довело! Такий ти великий молодець, а

всю свою молодість спрямував не до добра, а до зла. Ти б краще виправився.

А Хабибула йому відповідає:

-- Якщо я досі не виправився, так тепер вже і не виправлюсь.

-- Як це "досі"! Тільки в тому адже і справа вся, щоб добре

захотіти людині виправитися, а решта все сама прийде... В тобі

душа така ж, як і у всіх людей: покинь дурне, а Бог тобі зараз зачне

допомагати робити хороше, от і піде все хороше.

А Хабибула слухає і зітхає.

-- Ні, -- каже, -- вже про це недоречно і думати тепер!

-- Та чого ж недоречно?

-- Та тому, що я закований і смерті чекаю.

-- А я тебе візьму та й випущу.

Хабибула вухам своїм не повірив, а Панька йому усміхається лагідно і

каже:

-- Я тобі не жартую, а правду кажу. Хан мені сказав, щоб я тебе "як

свою душу беріг", адже знаєш, як треба зберегти душу-то? Треба, брат, її

не жаліти, а нехай вона за іншого постраждає -- от мені тепер це і треба,

тому що я терпіти не можу, коли інших мучать. Я тебе розкую і на коня

посаджу і їдь, рятуй себе, де сподіваєшся, а якщо станеш знову зло

творити -- ну, вже тоді не мене обдуриш, а Господа.

І з цим присів і зламав на Хабибулі кінські залізні пута, і посадив

його на коня, сказав:

-- Іди з миром на всі сторони.

А сам залишився чекати тут повернення Хана-Джангара, -- і чекав його

дуже довго, поки струмок висох і в бурдюці води залишилося зовсім трішечки.

Тоді й прибув Хан-Джангар зі своєю свитою.

 

Обдивився Хан і питає:

-- А де Хабибула?

Панька відповідає:

-- Я відпустив його.

-- Як відпустив? Що ти таке розповідаєш?

-- Я тобі кажу те, що справді зробив за твоїм велінням і за своїм

хотінням. Ти мені велів берегти його, як свою душу, а я свою душу так бержуі,

бажаю пустити її помучитися за ближнього... Ти адже хотів замучити

Хабибулу, а я терпіти не можу, щоб інших мучили, -- ось візьми мене і

вели мене замість нього мучити, -- нехай моя душа буде щаслива і від усіх

страхів вільна, тому що я ні тебе, ні інших нікого не боюся ні

крапельки.

Тут Хан-Джангар став водити очима на всі боки, а потім на голові

тюбетейку поправив і каже своїм:

-- Підійдіть-но всі ближче до мене, я вам скажу, що мені здається.

Татари навколо Хана-Джангара стіснилися. А він сказав їм потихеньку:

-- А адже Паньку, здається, не можна стратити, бо в душі його, можливо, ангел був...

-- Так, -- відповідали татари одним тихим голосом, -- не можна нам йому

шкодити: ми його не зрозуміли за багато років, а тепер він у одну мить всім

нам зрозумілий став: адже він, може бути, праведним.